Summio

Книга

Я нічого не хочу. Чому ми перестали розуміти, чого прагнемо, і радіти життю на шляху до мети

Книга Юлії Пирумової — це путівник світом власних бажань, який допомагає розібратися, чому ми втрачаємо до них доступ і як повернути собі смак до життя.

21 хв читання

Доступно мовами

Фрагмент самарі

Привіт! Слухай, є така штука, яка, здається, знайома майже кожному.

Ось наче б усе є: дах над головою, робота, друзі, ну або хоча б базовий набір для виживання. А всередині — така порожнеча, знаєш? Або відчуття, ніби ти в якомусь нескінченному забігу, але тільки за чужими правилами, несешся кудись, а навіщо — сам не розумієш. Знайомі фрази: «Я не знаю, чого хочу», «Треба щось змінювати, але не розумію, що саме», «Усе є, але щастя чомусь немає». Зазвичай ми думаємо, що проблема в нас: типу, лінивий я, або сили волі бракує, або просто «неправильний» якийсь. Але насправді, за цими питаннями часто стоїть не відсутність мотивації чи якихось внутрішніх «батарейок». Це наша психіка так хитро захищається. Захищається від чого? Від болю, від можливої невдачі, від того, що нас відкинуть, якщо ми спробуємо і не вийде. Коротше, від усього, що може поранити. І ось тут на сцену виходить Юлія Пирумова. Вона — практикуюча психотерапевтка, і, чесно кажучи, дуже крута psy-блогерка. А ще в неї є книга, яка стала бестселером, називається «Крихкі люди». Так от, вона написала ще одну книгу, яку можна назвати таким гідом, путівником по нашій внутрішній території бажань. Вона там розбирається, чому наша психіка взагалі могла заблокувати такий простий, здавалося б, механізм, як «хотіти». І головне — як нам знову почати рухатися в бік того, чого ми насправді хочемо. Після цієї книги, як обіцяє авторка, ти зможеш: Перестати шпиняти себе за лінь, слабкість чи відчуття, що ти «не такий». Так, ось це постійне почуття провини, що ти чогось не робиш або робиш не так — воно отруює життя. Навчитися відрізняти свої, справжні бажання від усіляких невротичних підмін. Знаєш, коли ти думаєш, що хочеш дорогу машину, а насправді тобі просто хочеться схвалення чи безпеки. Познайомитися з купою практик, які допоможуть «розморозити» ті самі заблоковані бажання. Це як розтопити лід усередині себе. І найголовніше — відновити контакт із собою, з тим, що тобі по-справжньому важливо. Повернути собі себе, якщо хочеш. Давай копнемо глибше, що там такого цікавого і важливого.

Розбираємося, звідки ноги ростуть: чому ми втрачаємо бажання

Уяви, що твої бажання — це такий внутрішній компас. Він має вказувати тобі шлях, показувати, куди рухатися, що робить тебе щасливим. Але що відбувається, коли цей компас зламаний або показує куди завгодно? Ми починаємо блукати, губитися, почуватися втраченими. Юлія Пирумова дуже добре пояснює, що втрата бажання — це не якась хвороба чи дефект. Це найчастіше результат нашого життєвого досвіду. З дитинства нас вчать бути «хорошими», «правильними», відповідати очікуванням. Батьки, вчителі, суспільство — всі транслюють свої уявлення про те, що таке успіх, щастя, правильне життя. І поступово ми починаємо жити за цими чужими сценаріями. Наші власні бажання відходять на другий план, стаючи тихими, ледь чутними. Ще одна причина — страх. Страх невдачі: «А що, якщо я спробую, а в мене не вийде? Всі будуть сміятися, а я відчую себе повним ідіотом». Страх успіху: «А що, якщо в мене вийде? Це ж така відповідальність! Всі чекатимуть від мене ще більшого, а я не впораюся». Страх відторгнення: «А що, якщо я покажу себе справжнього, зі своїми бажаннями, а мене не приймуть? Краще буду як усі». Усі ці страхи, як бетонна стіна, зводяться навколо наших справжніх прагнень. Психіка — дивовижна штука. Вона створена для того, щоб нас захищати. І коли вона відчуває потенційну загрозу (біль, розчарування, відторгнення), вона може «заморозити» саме бажання, щоб уникнути цієї загрози. Це якби ти сильно обпікся, а потім став боятися підходити до гарячої плити, навіть коли вона вимкнена. Спочатку це було потрібно для виживання, але потім ти починаєш уникати навіть безпечних ситуацій. Виходить замкнене коло: ми не знаємо, чого хочемо, тому бездіємо. Бездіяльність породжує почуття провини та незадоволеності. Це посилює страхи та невпевненість, що ще більше блокує бажання. Вибратися з цього кола буває дуже непросто, але цілком реально.

Що таке «справжні» бажання і як відрізнити їх від «підробок»?

Ось тут починається найцікавіше. Ми часто плутаємо свої справжні бажання з тими, що нам нав'язані. Як це зрозуміти? Справжні бажання: Вони йдуть зсередини. Це не те, що ти «повинен» хотіти, а те, що справді відгукується в душі. Це може бути щось просте: навчитися грати на гітарі, поїхати в гори, провести вечір з близькими, прочитати цікаву книгу. Вони приносять енергію. Коли ти думаєш про справжнє бажання, ти відчуваєш приплив сил, передчуття, радість. Навіть якщо шлях до нього буде непростим, сама думка про нього надихає. Вони пов'язані з твоїми цінностями. Справжні бажання зазвичай відповідають тому, що для тебе справді важливо в житті (сім'я, творчість, саморозвиток, допомога іншим тощо). Вони не потребують схвалення інших. Тобі не потрібно нікому доводити, що твоє бажання «правильне» чи «круте». Ти хочеш цього для себе. Невротичні підміни (ілюзії бажань): Вони нав'язані ззовні. «Я повинен хотіти нову машину, бо в сусіда така є», «Мені потрібно побудувати успішну кар'єру, бо так велів батько», «Я повинен бути завжди веселим і позитивним, бо так прийнято». Вони викликають тривогу і напруження. Коли ти думаєш про таке «бажання», швидше за все, ти відчуваєш тиск, страх не впоратися, тривогу. Вони пов'язані зі страхами чи комплексами. Бажання виглядати краще за інших, довести щось комусь, уникнути самотності, отримати підтвердження своєї значущості. Вони потребують зовнішнього підтвердження. Тобі важливо, щоб інші схвалили твоє «бажання», щоб воно виглядало гідно в їхніх очах. Юлія Пирумова пропонує подивитися на це так: наші справжні бажання — це як насіння, що росте з нашого внутрішнього ґрунту. А невротичні підміни — це такі штучні квіти, які ми намагаємося причепити зовні, щоб виглядати краще. Як же навчитися відрізняти одне від одного? Авторка пропонує кілька вправ. Наприклад, уявити, що в тебе є необмежена кількість грошей і часу. Що б ти робив? Не думай про те, що «престижно» чи «логічно». Просто дозволь собі помріяти. Запиши все, що спадає на думку. Потім проаналізуй цей список: які пункти викликають щирий відгук, радість, передчуття? А які здаються обов'язком чи чимось, що «має бути» в списку? Інший метод — відстежувати свої реакції. Коли ти думаєш про щось, що начебто хочеш, зверни увагу на свої тілесні відчуття. Розслаблення, легкість, тепло — це скоріше про справжнє бажання. Напруження, важкість, стиснення в грудях — це, можливо, сигнал про невротичну підміну.

Практичні кроки: як «розморозити» свої бажання

Хороша новина в тому, що механізм «хотіння» можна відновити. Це не назавжди втрачено. Книга Юлії Пирумової пропонує цілий арсенал інструментів для цього. Вони спрямовані на те, щоб зняти захисні блокування, які заважають нам чути себе. 1. Повернення до себе через тіло: Часто наші справжні бажання «живуть» у тілі. Ми так звикли жити «в голові», що забули, як слухати свої тілесні сигнали. Практики усвідомленості, медитації, йога, танці — все, що допомагає повернутися в тіло, може допомогти і в пошуку бажань. Просто відчуй, де в тілі відгукується та чи інша думка, бажання, емоція. 2. Робота зі страхами: Як ми вже говорили, страхи — головні блокіратори. Важливо не боротися з ними, а зрозуміти їх. Чого саме ти боїшся? Що найстрашніше може статися, якщо ти спробуєш реалізувати своє бажання? А що найстрашніше може статися, якщо ти продовжуватимеш жити, пригнічуючи свої бажання? Часто виявляється, що страхи перебільшені, а реальність не така вже й жахлива. Авторка пропонує техніки поступового «наближення» до лякаючої ситуації, щоб звикнути до неї і побачити, що вона не така страшна. 3. Перегляд «повинностей»: Склади список усього, що ти «повинен» робити, хотіти, ким «повинен» бути. А потім постав собі запитання: «А я справді цього хочу? Хто мені це сказав? Чому я вважаю, що я повинен?» Часто виявляється, що більша частина цих «повинностей» — це чужі установки, які ми засвоїли, але які нам зовсім не пасують. Відмова від них звільняє величезну кількість енергії та простору для справжніх бажань. 4. Маленькі кроки та експерименти: Не потрібно відразу кидатися в вир з головою. Почни з малого. Якщо ти давно хотів навчитися малювати, купи альбом і олівці. Якщо мріяв спробувати нове хобі — запишись на пробне заняття. Головне — почати діяти, робити маленькі кроки в напрямку бажаного. Кожен такий крок — це перевірка гіпотези, експеримент. І навіть якщо щось не вийде, це не кінець світу, а просто досвід. 5. Ведення щоденника бажань: Записуй усе, що спадає на думку, навіть найдивніші та нереальні, на перший погляд, бажання. Перечитуй записи, шукай закономірності, теми, що повторюються. Це допоможе краще зрозуміти себе і свої глибинні потреби. 6. Дозвіл собі «хотіти»: Найголовніше — це дозволити собі хотіти. Без почуття провини, без самообмежень. Визнати, що твої бажання мають право на існування, навіть якщо вони не збігаються з очікуваннями інших чи загальноприйнятими нормами. Це акт самоповаги і любові до себе.

Коли все є, а щастя немає: пошук сенсу за межами досягнень

Цей парадокс — «усе є, а щастя немає» — дуже поширений у сучасному світі. Ми живемо в культурі споживання та досягнень. Нас постійно переконують, що щастя — це результат успіху: гарна робота, багато грошей, красива машина, великий будинок, ідеальна сім'я. Ми прагнемо до цих цілей, досягаємо їх, а потім… виявляємо, що щастя так і немає. Юлія Пирумова пояснює, що в такій ситуації ми часто опиняємося в пастці «гедоністичної адаптації». Це коли ми швидко звикаємо до хорошого. Нова машина перестає радувати через місяць, підвищення по службі — через пів року. Ми постійно потребуємо нової «дози» досягнень, щоб відчути себе хоч трохи краще. Але це як намагатися втамувати спрагу солоною водою — чим більше п'єш, тим сильніша спрага. Проблема в тому, що ми шукаємо щастя не там. Ми шукаємо його у зовнішніх атрибутах, а воно набагато глибше — у наших внутрішніх станах, у сенсі, який ми знаходимо в житті. Що ж робити, якщо здається, що все є, а щастя немає? 1. Перестати гнатися за зовнішнім. Усвідомити, що погоня за «успіхом» за чужими правилами — це шлях у нікуди. Почати зміщувати фокус з того, «що в мене є», на те, «хто я є» і «що для мене по-справжньому важливо». 2. Шукати сенс у діяльності, а не в результаті. Не просто досягти мети, а насолоджуватися процесом її досягнення. Знайти те, що тобі цікаво робити само по собі, навіть якщо це не приносить «статусу» чи великих грошей. Це може бути творчість, волонтерство, допомога іншим, навчання новому. 3. Практикувати вдячність. Щодня знаходити кілька речей, за які ти вдячний. Це допомагає цінувати те, що вже є, і зміщує фокус з нестачі на достаток. 4. Будувати глибокі стосунки. Справжнє щастя часто пов'язане з якістю наших стосунків з іншими людьми. Час, проведений з близькими, щире спілкування, підтримка — це те, що не можна купити за гроші. 5. Прийняти недосконалість. Життя не буває ідеальним. Прийняти свої недоліки, помилки, труднощі — це теж частина шляху до щастя. Не прагнути до недосяжного ідеалу, а цінувати себе таким, яким ти є. Книга Пирумової — це запрошення до такого внутрішнього пошуку. Вона не обіцяє чарівну пігулку, але дає інструменти, щоб почати цей пошук самому.

«Крихкі люди» та сила вразливості: чому важливо бути собою

Назва першої книги Юлії Пирумової, «Крихкі люди», говорить сама за себе. Часто ми намагаємося здаватися сильними, непробивними, завжди впевненими в собі. Але за цією маскою сили часто ховається страх, невпевненість, ранимість. І саме ця «крихкість», ця вразливість, як не парадоксально, може стати нашою справжньою силою. Коли ми перестаємо боятися показати свою вразливість, ми стаємо справжніми. Ми можемо бути собою, з усіма своїми слабкостями та недоліками. І це парадоксальним чином робить нас сильнішими, бо ми перестаємо витрачати енергію на підтримку фальшивого образу. Юлія Пирумова у своїх роботах часто підкреслює важливість прийняття своєї вразливості: Вразливість — це не слабкість. Це чесність із собою та іншими. Це сміливість показати себе справжнього. Прийняття вразливості відкриває двері до близькості. Коли ми відкриваємося іншим, ми дозволяємо їм побачити нас справжніми. Це основа для глибоких і щирих стосунків. Вразливість дозволяє нам вчитися і рости. Коли ми визнаємо, що чогось не знаємо або чогось боїмося, ми відкриваємося новому досвіду та новим можливостям. Справжня сила — в прийнятті себе. Не в тому, щоб бути ідеальним, а в тому, щоб приймати себе з усіма своїми «неідеальностями». Ця книга — продовження цієї думки. Вона допомагає нам зрозуміти, що наші «небажання», наша апатія, наше відчуття порожнечі — це теж частина нас. І замість того, щоб боротися з цим, заперечувати або засуджувати себе, ми можемо дослідити це. Зрозуміти, яку функцію це виконує, які страхи за цим стоять, і як можна зцілити ці рани. Коли ми перестаємо звинувачувати себе в «неправильності», ми звільняємо величезний ресурс. Цей ресурс можна спрямувати на те, щоб почути свої справжні бажання і почати рухатися до них. Шлях може бути непростим, але він буде нашим власним шляхом, а не дорогою, нав'язаною кимось іншим.